“ЩОДЕННИК ВІЙНИ” ФОНДУ “ДАРУЄМО РАДІСТЬ”. ЧАСТИНА 1. ЮРІЙ - ДИРЕКТОР СПОРТИВНОГО КОМПЛЕКСУ ТА ЗАСНОВНИК ШЕЛТЕРА

Ми настільки часто чуємо слова переселенець, внутрішньо переміщена особа, що можемо потроху знеособлювати їх. А за кожним таким згадуванням стоїть людина, жива, неповторна, зі своєю історією. Тому зараз важливо збирати та освітлювати історії людей, життя яких докорінно змінила війна.

Так у фонді “Даруємо Радість” ми розпочали проєкт “Щоденник війни”. Перша його частина - інтерв’ю із Юрієм, директором Аквапарку в Дніпрі, який облаштував у ньому шелтер. Фонд допомагає цьому прихистку для переселенців і в облаштуванні приміщень, і їжею, і товарами гігієни, навіть гранулами для опалення. Тож ділимося із вами чого коштує Юрію та його команді можливість утримувати 60 переселенців щоденно.

25.03.22 У спортивному комплексі «Янтарний» на ж/м Клочко у м.Дніпро, де влітку веселилися малюки на водних гірках аквапарку, а взимку працював приватний дитячий садок, нині шелтер для переселенців. Це тимчасовий транзитний притулок для вимушено переселених людей. Пляжні лежаки використовують замість ліжок – на сьогодні це майже розкіш, але власник аквапарку переживає, що це не найзручніший варіант, і шкодує, що не вдалося дістати ліжок.

Юрій – один із небагатьох підприємців, який використовував своє приміщення під шелтер. Здебільшого дніпровські притулки для переселенців розташовані у комунальних закладах (школах зі спортивними залами тощо). З нашої розмови буде зрозуміло чому.

Ми розмовляємо у холі. Тут тепло та затишно, а зі стелі звисають серця з кольорового паперу, що залишилися від останнього свята мирного життя – дня святого Валентина.

Розповідає Юрій.

26 лютого, коли зрозуміли, що це не зупиниться одним днем, ухвалили таке рішення – приймати людей. Я кинув клич нашим співробітникам у вайбері. Кажу: «Треба щось робити, годі сидіти вдома». Знайшли контакти координаційного центру для переселенців, і тепер вони направляють людей до нас.

Зараз у нас рівно 60 людей, і це ще не межа. Ви бачите, є місця, куди ставити, але, на жаль, фінансово не всі моменти вдається вирішити. Люди живуть у приміщеннях, де раніше був дитячий садок. 26-27 лютого я спробував купити ліжка, але, на жаль, ні ліжок, ні розкладачок вже неможливо було купити. Зате були шезлонги, ось ми їх використали. Маємо те, що маємо.

Приміщення ще є, але фінансово ми, на жаль, більше не потягнемо людей. Забезпечуємо шелтер із запасів, які у нас залишилися з минулого сезону. Волонтери допомагають продуктами, подушки-ковдри знайти – також допомогли. Але це скажемо так, до 25% витрат.

Харчування – це не так складно. Наш кухар-волонтер працює з сьомої ранку до пів на восьму вечора. Зараз можна зайти на кухню і ви побачите, як вона вже починає готувати вечерю, тобто процес не зупиняється. Друга кухар була, але потім трапилося лихо в сім'ї, вона не змогла більше. Іра одна, мені її шкода, але людей годувати треба. Вони їй, звісно, допомагають, постояльці. Але коли працюєш без вихідних, іноді руки опускаються.

Кухня додає до витрат електроенергії 35-40 тис. гривень на місяць. Наприклад, у лютому, до створення шелтера, відвідувачів садочка майже не було, ми витрачали електроенергію лише на свої потреби, і це було 27 тис. грн. Зараз бачу, що буде 60-70 тис.

Знаємо ще одну людину, яка організувала подібний шелтер, людей на 50-60. Спочатку зробили на 70, але коли перші 70 людей заїхали, зрозуміли, що просто фізично не справляються та знизили кількість до 50 осіб. Допомога є, але її недостатньо.

Я не пропаду, тричі впав, чотири рази піднявся. Гроші як бізнесмени ми заробимо, але зараз нам потрібна підтримка.

Мені не потрібні гроші. Але сервіс «Ясно» мені щодня надсилає смс: «Оплатіть електроенергію». Я написав: у мене люди живуть, переселенці. Але їх це не турбує. А мені нема з чого заплатити. За 3 тижні я витратив усі накопичення, які у мене були. Хоча б почекали з боргами – і то річ. Війна закінчиться, переможемо, грошей заробимо, віддамо ці борги. Але ні, жодних відстрочок.

Ми з вами зараз тут сидимо, у холі – тепло, можна сидіти. А було холодно, ми топили лише там, де люди живуть. Слава богу, фонд “Даруємо Радість” допоміг – завезли дві тонни палива. 400 кг я стопив за вчора. Залишилась тонна двісті. І ось ми читаємо закони: витрати за комуналку компенсуватимуться лише комунальним підприємствам. І в нас руки опускаються.

Ще місяць ми якось протягнемо, позичимо грошей. Але 3 тижні все було моїм коштом, і гроші просто скінчилися. Прошу в банку кредит під 0% – відповідають: тільки сільським господарствам. Ну що ви, зрештою, я тут 8 років, у мене хороша кредитна історія, я нікуди не дінусь. «Ми кредитуємо лише сільське господарство». Що нам, картоплю почати саджати?

У цей момент нашу розмову перериває жінка похилого віку: «Ви директор, так? Дякую вам велике, вчора приїхали – як на світ народилася. Красно дякую!» З жінкою, на ім'я Зоя ми теж поговорили пізніше. А поки що продовжуємо розмову з Юрієм.

Я повернув би кредит. Але у мене зараз охорона працює – мені охорону треба сплатити. От і сидимо, як у розбитого корита. 60 тис. за місяць мені треба буде за електроенергію заплатити. 30 тис. – за охорону. 6 тис. – вода. А зараз я ще долив воду у машини, і у ДСНС [Державна служба України з надзвичайних ситуацій] доповів, що в мене є запас води для пожежних машин. А потім ми її просто зіллємо, бо басейн треба розконсервувати. Водоканалу також заплатив – інакше відключили б воду. Ось і виходить, що ми між небом і землею.

Запитують: «А чому ви людей не виселяєте? Нехай день-два поживуть і далі їдуть». А як я їх можу виселити? А куди їдуть? Скажіть, куди, може вони й поїдуть.

Одна жінка пожила тут три тижні, потім її в Полтаву запросили родичі, поїхала. Через деякий час пише: Вибачте, можна ми до вас повернемося? Тут не дуже добрі умови». Хоча вони тут на шезлонгах мешкали. Я перед ними перепрошував, що їм на шезлонгах треба буде спати. Як їх вигнати? Будемо вже щось робити з цим, впораємося. Але все-таки дуже сподіваємось, що про нас згадають.

За кілька днів після цієї розмови прийшла чудова новина: аквапарку пообіцяли компенсувати частину витрат на комунальні платежі.

Ми дуже раді та вдячні, що влада пам'ятає про підприємців, які взяли на себе таку серйозну відповідальність і разом із некомерційними організаціями дають притулок переселенцям!

Інтерв’ю провела волонтерка фонду - Ольга Левченко