26 Мая 2022 / ІННА - ПЕРЕСЕЛЕНКА З ВОЛНОВАСЬКОГО РАЙОНУ, ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ “ЩОДЕННИК ВІЙНИ” ФОНДУ “ДАРУЄМО РАДІСТЬ”. ЧАСТИНА 4.

25.03.2022 Цього дня у шелтері у спортивному комплексі “Янтарний” ми провели 4 інтерв'ю. Оповідання Інни, переселенки з Волноваського району Донецької області, останнє з них. Попередні історії дивіться за тегом #щоденниквійнідаруєморадість
⠀
Сім'я Інни не відразу вирішила їхати. Багато в чому зіграв роль настрій “нас ніхто не чекає”. Але все ж таки вони зібралися, покликали людей із сусіднього будинку, яких дивом врятували. Детальніше читайте в інтерв'ю.
⠀
Інна розповідає:
⠀
“Я із селища Новотроїцьке Волноваського району.
⠀
Звідти ми виїхали 2 березня, зупинялися ще у Новоселівці на добу, але там теж не дуже тихо було, тож вирішили їхати далі.
⠀
До цього ми 6 днів сиділи у підвалах. Спочатку били по околицях, а потім і до селища почало прилітати, були руйнування. Але дякую, на той момент були всі живі.
⠀
Зараз зв'язку із селищем практично немає, бо там окупована територія, і там уже інший зв'язок. Наш Київстар вони глушать, у них там Фенікс, туди не можна додзвонитися. Вони між собою ще якось можуть спілкуватися, а сюди інформація надходить лише, якщо хтось виїжджає.
⠀
Інтернету нема. Світла, газу, води, опалення – нічого немає. Люди готують їсти один раз на день на багатті біля будинку, якщо це багатоповерхові будинки. Ну або якщо пощастило і живеш у приватному секторі – у будинку з піччю, у кого вони залишилися. Люди топлять грубки, згуртувалися, групуються кілька сімей в одному будинку.
⠀
Я жила у п'ятиповерхівці. Коли я виїжджала, вже не було води та газу. І світло вимкнули 1 березня. Розбили там усе – і добу ми просиділи без світла. Підвал був не обладнаний, там було сиро, холодно й темно, сиділи зі свічкою, якісь стільці, тапочки. Доньці 14 років, звісно, це не умови для дитини.
⠀
Остання ніч була дуже гучна, літало, прилітало... Ну, що далі сидіти?
⠀
Вранці вилізли з підвалу – ми помітили, що з 8 до 10 щоранку затишшя – хтось за водою по-швиденькому, хтось у магазин. Хоча магазини не забезпечувалися, ми забирали останню продукцію: то борошно, то цукор, якусь заморозку.
⠀
Виїжджали [з міста] своєю машиною, віз нас чоловік. Самим їхати страшно було, ні Червоного Хреста, нічого не було. Я побігла під'їздами, піднімалася в квартири, спускалася в підвали, [шукала людей], і погодилося з нами їхати чотири сім'ї.
⠀
Чотири машини ми обв'язали білими стрічками, написали діти і помчали. Люди почали з інших будинків виходити (там п'ять п'ятиповерхівок): «Ви що, їдете?». Ми їх спонукали. Почали колоною висуватися, і вони швиденько почали речі збирати. Ми поїхали, потім наступна колона, шість машин із сусіднього будинку.
⠀
І тільки вони від'їжджають із селища, приблизно на півкілометра – і снаряд прилітає до наших будинків, у двір. Буквально дві хвилини, як вони поїхали. Просто чудо.
⠀
Вікна повилітали. Там, де близько снаряд прилетів, там ще гірше: балкони відірвало. Наш будинок ніби захищений цими будинками – кажуть, у нас лише у під'їздах старі вікна вилетіли.
⠀
Там залишилися батьки чоловіка. Ми й досі нічого не знаємо про них. Вони у приватному секторі сказали: «Ми нікуди не поїдемо». Є примітивний підвал на подвір'ї, не передбачений, звичайно, для таких дій.
⠀
Багато виїхало людей – із ними зв'язок є. Хто виїхав пізніше за нас, у тих і питаємо: як ті будинки, як та вулиця. А туди не дозвонитися.
⠀
Ми їхали навмання, об'їжджали снаряди, що стирчали в асфальті, машини, що обгоріли.
⠀
Зупинилися на заправці у Новоселівці, 80 км від нашого селища, щоби подумати, що далі робити. Місцеві підійшли до нас: Ви переселенці? Тут поряд для біженців обладнали гуртожиток». Я говорю: «Ми мало від'їхали, давайте далі». Але зупинилися там переночувати.
⠀
Дякуємо волонтерам, вони нас підхопили, допомогли! Тому що в підвалах настрої інші: куди їхати? Кому ми потрібні? Хто допоможе нам? Треба сидіти тут, нікуди не виїжджатимемо, тут наші рідні стіни. Такий настрій у підвалах. Тому багато хто не виїжджає через це, бояться, що нікому ми не потрібні, ніхто нам допомагати не буде.
⠀
Ніч переночували – теж чутно вибухи, видно заграву. Мій чоловік працював із хлопцем, який виїхав сюди, у цей шелтер [у спортивному комплексі “Янтарний” у Дніпрі]. І коли ми виїхали до Новоселівки, з'явився зв'язок, зателефонували йому. Він сказав: військові дії просуваються все далі, ми тут у Дніпрі приїжджайте до нас. І 3 числа ми сюди помчали.
⠀
Коли приїхали, тут ще мало людей. Нас прийняли, нагодували, обігріли. А потім як почали їхати і Луганська, і Донецька область, дедалі більше людей...
⠀
Плану поки що на майбутнє ніякого немає. Усім хочеться додому. Але повертатися туди ніхто не буде, доки там окупована територія. Якщо звільнять, то, можливо. А зараз немає сенсу повертатися.
⠀
Обдзвонюємо, шукаємо квартиру. Багато хто підняв ціни. Хтось допомагає, а хтось заробляє на цьому. Тож зняти житло у місті дуже дорого.
⠀
Тут тихо, але цієї ночі було чути, шарахнули так шарахнули [якраз у Дніпрі ПВО збили ракети]. Хочеться вірити, що точковий удар, і це не буде часто. Але ми такі збуджені, вчора серце просто в п'яти пішло. Трясло нас, думали, куди бігти...
⠀
Коли сюди приїхали, я ніби підросла: і в теплі, і в добрі. Дякую всім, хто допомагає нам та шелтеру!”
⠀
Інтерв'ю провела волонтерка фонду - Ольга Левченко
⠀
Допомагаючи людям у шелтерах, таким як Інна та інші герої наших історій, ми розуміємо, що сила наших людей у єдності, відкритому серці та бажанні допомагати. Тільки завдяки неймовірній людяності ми можемо вистояти і дати підтримку тим, хто її потребує.
⠀
Допомогти фонду “Даримо Радість” на гуманітарному фронті ви можете наступним чином:
⠀

4246 0010 0043 9632 (карта-рахунок фонду зареєстрована на ім‘я директорки Ольги Шелест).
liqpay

⠀
#щоденниквійнидаруєморадість #благодійністьдніпро